Неофіційний переклад з англійської

Попередня редакція

Резолюція 1914 (2013)

Забезпечення функціонування Страсбурзького суду: структурні недоліки у державах-учасницях

1. Парламентська Асамблея зазначає, що система забезпечення захисту прав людини, заснована на Європейській конвенції з прав людини (ETS № 5, “Конвенція”), належить до сфери спільної відповідальності Комітету Міністрів, держав-учасниць та Європейського суду з прав людини (“Суду”). Однак, основна відповідальність накладається на держави-учасниці, які мають забезпечити належне дотримання положень Конвенції на національному рівні.

2. Асамблея нагадує про свою попередню роботу у цій сфері, насамперед у резолюціях та рекомендаціях про імплементацію рішень Суду: в тому числі Резолюції 1516 (2006) та 1787 (2011), і Рекомендації 1764 (2006) та 1955 (2011), а також її Резолюцію 1856 (2012) про забезпечення повноважень та чинності Європейського суду з прав людини.

3. Асамблея шкодує про те, що Суд, як і раніше, перевантажений великою кількістю справ, що повторюються і, що свідчить про виявлення численних випадків поганого функціонування національних правових систем. Більшість з них належить до структурних питань, які чітко визначені у прецедентному праві, такі, як надмірна тривалість судового розгляду, постійне невиконання рішень національних судів, смерті та жорстоке поводження з боку співробітників правоохоронних органів та відсутність їх результативного розслідування, незаконне утримання під вартою та його надмірна тривалість. Окрім цього, в деяких державах-учасницях існують характерні системні/структурні недоліки. Деякі з них існують лише в межах однієї державної правової системи. Суддя від відповідної держави-члена має бути наділений повноваженням визначати справи, які стосуються важливих і системних правових питань, таким чином, щоб надавати їм пріоритетності і забезпечити їх швидкий розгляд з метою подолання триваючих порушень.

4. Асамблея підтверджує (як підкреслено у Резолюції 1787 (2011)), що Болгарія, Греція, Італія, Республіка Молдова, Польща, Румунія, Російська Федерація, Туреччина та Україна стикаються із серйозними структурними проблемами, що призводять до тривожної затримки у виконанні рішень Суду. Асамблея також відмічає прогрес досягнутий у деяких інших країнах.

5. Асамблея наполягає на тому, що там, де Страсбурзький суд виявив значні та складні структурні недоліки у державах-учасницях, має бути забезпечений регулярний та суворий державний нагляд для їх належного вирішення, на додаток до їх розгляду Комітетом Міністрів згідно його "посиленої процедури нагляду".

6. Асамблея глибоко занепокоєна цією ситуацією, що підриває ефективність дії системи Конвенції та перешкоджає Суду зосередитися на нових і важливих питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

7. Таким чином, Асамблея закликає держави-учасниці:

7.1. посилити їхні зусилля для повного та швидкого виконання рішень Суду, у тому числі шляхом імплементації Інтерлакенської Декларації та Плану Дій від 19 лютого 2010 року, а також Ізмірської Декларації від 27 квітня 2011 року та Брайтонської Декларації від 20 квітня 2012 року, а саме:

7.1.1. започаткувати, у першочерговому порядку, комплексні стратегії, спрямовані на вирішення структурних проблем та координувати ці стратегії на найвищому політичному рівні;

7.1.2. швидко надати Комітету Міністрів плани дій;

7.1.3. розглянути питання про створення національного органу, винятково, відповідального за виконання постанов Суду для уникнення конфліктів відповідальності з уповноваженими уряду перед Судом;

7.2. внести зміни до законодавства у відповідності до стандартів, що випливають з прецедентного права Суду, і забезпечити імплементацію Конвенції всіма відповідними державними органами;

7.3. ввести в дію ефективні внутрішні засоби правового захисту, перш за все у сферах зі структурними проблемами;

7.4. вжити комплексних заходів з метою підвищення інформованості про стандарти Конвенції, як це тлумачиться Судом. У держав-учасниць з основними структурними проблемами, ці заходи можуть включати наступне:

7.4.1. створення загальнодоступної бази даних, що містить прецедентне право Суду, разом з його рішеннями у відношенні до зацікавленої держави-учасниці в офіційному перекладі;

7.4.2. покращення правової освіти з метою поглиблення знань про Конвенцію серед фахівців у галузі права;

7.4.3. створення постійно діючих неурядових центрів для потенційних заявників, з метою їхнього інформування про стандарти Конвенції;

7.5. посилення співробітництва національних органів влади з громадянським суспільством, асоціаціями адвокатів, фахівцями та національними установами з прав людини.

7.6. посилити правові гарантії незалежності суддів Суду та забезпечити їх імунітет через:

7.6.1. забезпечення їх та їхніх родин дипломатичним імунітетом довічно, включаючи імунітети, звільнення від оподаткування та можливості, що надаються дипломатичним представникам та національним суддям найвищого рівня;

7.6.2. гарантувати, що після закінчення виконання обов’язків судді Суду, колишньому судді надається право на зайняття рівнозначної посади, якщо він або вона ще не досягли пенсійного віку;

7.6.3. додавати стаж роботи судді у Суді до його або її національного трудового стажу у судовій або іншій сфері;

7.6.4 гарантувати, що коли колишній суддя досягне пенсійного віку, йому або їй буде надаватися еквівалентна пенсія судді найвищого суду або ж державного службовця схожої посади.

8. Попередня робота Асамблеї виявила необхідність підвищення ролі національних парламентів у контролі за належною імплементацією стандартів Конвенції на національному рівні. Таким чином, Асамблея:

8.1. повторно закликає держав-учасниць до застосування на практиці основних принципів парламентського контролю у цій галузі, викладених в Резолюції 1823 (2011) “Національні парламенти – гаранти прав людини у Європі”;

8.2. закликає парламенти забезпечити, щоб їхні комітети, які слідкують за дотриманням прав людини, брали активну участь у виконанні пілотних рішень Суду та інших рішень, що стосуються структурних проблем;

8.3. просить членів Асамблеї, у якості національних парламентаріїв, періодично звертатися до уряду у питаннях виконання рішень Суду.